Обличчя Міста

Оце Його обличчя. І навіть коли наворі ледве плюсова температура, і все довкола вкрите мокрим осіннім листям - в Його душі Весна... 

Я розкажу тобі про те, що на цій землі є моє Місто...

Закохана у рідне місто. Здається, взаємно... =)))

Йому варто присвячувати вірші, поеми, пісні... Але я не пишу ні того, ні другого, ні третього. Тому присвячую тобі, Кам'янцю, столице всесвіту, прозу... 

Ніхто не знає його до кінця. І, напевно, ніколи не знатиме. Бо воно – місто необмеженості, волі і безкрайої свободи. 
Воно неодноразово ставало на поле битви із жадібними недоброзичливцями і щоразу перемагало. 
Його, кажуть, заснували брати-князі, полюючи на прекрасного оленя. Сталося це у ХІІІ столітті. З цього часу, як стверджує педантична пані історія, і розпочався справжній розквіт Квітки на камені. 
Зірвати її намагалися турки, спробувавши захопити козацьку твердиню на зламі ХVІ-ХVІІ століть. Та вони лишень перетнули фортечні мури, так і не скоривши Його. А воно залишилось. Стерпіло навалу як тимчасовий дискомфорт і пішло далі своїм, особливим, відмінним від усіх шляхом розвитку. 
Буйні вітри історичної дійсності завивали навколо його вух, потоки часу принесли на своїх хвилях поляків, росіян, вірменів… Але це не мало значення. Вони зупинялися тут просто пожити, дехто навіть допомагав Йому здобути законне право називатися вільним і подарував Магдебурзьку грамоту в другій половині ХІV століття. Тоді воно раділо, бо отримало легальну можливість заявити про себе. Навіть монету почали карбувати. На одному боці її зображували святого Юрія Змієборця, а на іншому – недвозначний символ – вічне сонце. Воно мало три офіційних громади, кожна з яких хотіла ділити, мати, володіти й розпоряджатися, декілька ринків, різні суди, різні храми для різних релігій: православні, католицькі, мусульманські… Навіть орден тамплієрів знайшов тут собі прихисток. 
Проте місто все одно залишалося самостійним. Воно радісно зустрічало кого завгодно, з легким сумом прощання проводжало тих, хто його покидав, та ніколи ніким серйозно не захоплювалось. Тільки зараз розуміємо, що в Квітку можна бути до безтями закоханим, але вона ніколи не відповість тобі абсолютною взаємністю. Вона всіх ставить в рівні умови, бо немає для неї чорних та білих, вірних та єретиків. 
Сьогодні воно далі живе своїм життям. Прикро лише те, що коли наші попередники, які захоплювали, руйнували чи «перевдягали» його, калічили тільки тіло, та сучасникам на диво вміло вдалося зачепити душу… Згорілий архів – знищений особистий щоденник, брудні вулиці – понівечений одяг, та постійні намагання ще частинку свободи у нього відібрати, старання поставити його в бюрократичні рамки недіючих законів, бюджетів, резолюцій, рішень, ухвал.
Все ж, ким би ти не був, воно прийме тебе. Кожен, хто тут опиняється, опиняється вдома, бо воно огортає ласкою та безпекою, ковдрою ніжної зелені і сакральним духом таємничості святих місць. Для нього немає різниці єврей ти чи щирий українець, афроамериканець чи, може, уродженець Гондурасу. Головне, що ти любиш його. І тому це місто, вічне, як саме сонце, подарує тобі життя, радість і весняне проміння.