Настроєве...

Не сьогоднішній... Але все ж настрій.
Отож...


Не можу… Можу!

Не можу.
Бути в розпачі.
Ображатися.
Ненавидіти.
Сидіти склавши руки.
Повністю підкорятися.
Тверезо думати.
Писати…
Не можу. Або не хочу. Одне породжує інше. Завжди. Я прагну до світла, та папір любить затуманені і похмурі слова. Як не дивно, але набагато легше висловити сум, ніж безмежну радість. Бо сум – то рукотворна маска для кожного. Радість є справжня реальність. Вона – у тебе і у мене, але спільна для всіх, як велика хмара, що мочить дощем кожного окремо, але мокрими в результаті стають всі. Її неможливо висловити чи побачити. Її можна лише відчути. В очах, в рухах, у подиху. Ти знаєш це. Не раз у тому пересвідчувався. У подиху… Радість, непідробна, наче непоказна, але така помітна, живе у кожного десь посередині грудної клітки. Може, трохи лівіше. Точніше, вона там навіть не живе, а просто посміхається. Постійно, константно. Без вихідних і свят. Так їй подобається. І так подобається тобі. Незважаючи навіть на те, що ти ховаєш її під грудами одягу, суспільних норм, правил і масок.
І щоразу, коли ти кажеш «не можу» або «це не моє» або «не вийде», вона посміхаючись виспівує «Спробуй!». Повір, її варто слухати. А оскільки радість одна для всіх, то твої спроби за її порадою ніколи не нашкодять тим, хто поряд з тобою.
Усе ж таки іноді ти змушуєш себе сумувати. Саме так: змушуєш. «Якщо тобі сумно, значить, ти маєш про кого згадати…» - цитата з відомої пісеньки. Просто-напросто ти задумуєшся і забуваєш виводити посмішку радості на обличчя. Отже, сум – то ілюзія, створена тобою, мною, ними.
А слова все одно чужі. Не радісні. Точніше не про радість. Про щось інше. Наприклад, про емоції. Але не про почуття. Не про тебе. Не про мене. Не про нас. Бо ми і є радість. Одна. Єдина. Неповторна. Бо наша. І ніякого суму. Лиш ми з тобою.
У такі моменти я можу все.
19.08.2008 року